?

Log in

No account? Create an account

Previous Entry | Next Entry

Категорія – реалізм
Вік основної аудиторії – від 16 років
Жанр – психологічна проза
Мова видання – українська
Оцінка авторів проекту


Діна Сабітова. Три твої імені. – Л. : Видавництво Старого Лева, 2014. – 192 с.

Книга "Три твої імені" незвичайна за формою і глибока за смислом. Вона написана для вже підготованого читача, якому насамперед цікавий не сюжет, а те, що відбувається в серцях і думках героїв. Хоча часто цю книгу можна зустріти серед переліків творів, рекомендованих для підлітків, на мою думку, цей твір насамперед написаний для дорослих. Він змушує замислитися і навіть частково переосмислити своє життя і ставлення до інших.
Головна героїня твору – Рита, знедолена і нещасна дівчинка, якій дуже не пощастило в житті. Батьків не обирають, і ніхто не винен, коли з його батьками недобре, але як жити з таким?
Рита – щира, добра, трохи недалека, як на мене. Але ця нерозвиненість – наслідок майже відсутнього виховання. Вона інфантильна, заглиблена в себе, радіє кожній дрібниці, не розуміється в людях, її емоції щирі, але гіпертрофовані, без півтонів, бо це теж набувається з досвідом під час розвитку особистості.
Чи можна асоціювати себе з цією дівчинкою? Навряд – широта емоційного спектру читачів набагато більша. А от співпереживати, жаліти цю дитину – так, це можливо. Особисто я весь текст дивилася на події її життя відсторонено, хоча це аж ніяк не зменшило емоційної напруги тексту.
Батьки Рити випивають, не слідкують за будинком, не дбають про своїх дівчат (у Рити ще є молодша сестричка, чотирирічна Гелька). Через це діти позбавлені елементарних речей, в їхній хаті не те що телевізора немає, але й жодної книжки, і навіть до школи малу збирає сусідка Муратівна. Сарафанчик же у неї настільки "на виріст", щоб до третього класу вистачило, та у магазині меншого розміру й не було. Молодша сестра доношує весь одяг старшої, тому і переймається, щоб та добре ставилася до речей. З "прикрас" у хаті – тільки засиджена мухами фотографія бабусі.
Батьки можуть пропити все, навіть те, що самі вважають цінним, як це сталося з проданою за нещасні сто рублів серветкою, сплетеною донькою. Ви просто порахуйте, скільки це у гривнях... Вони "забувають" наварити їсти, що у дітей немає взуття на зиму, що малим час спати, та ін. Вони можуть вдарити дітей, тому Рита одразу тікає, щойно на неї замахуються, а органи опіки і директор, які могли б захистити дітей, не мають нічого знати, бо тоді буде ще гірше. Батьки постійно залякують дівчат.
Раніше вони були не такі, і шлюб цей міжнаціональний, між росіянами і поляками, тому ця тема періодично зринає у тексті, а батько іноді цитує вірші польських поетів. Це "польське коріння" згодом стає вадою. Бо коли у дитячий будинок приходить православний священик, який так гарно розповідає про Бога, він вбачає у дівчинці "католичку", оскільки вона полька, і сумнівається, що її можна хрестити, бо вона нібито вже хрещена. "Отець Михаїл почав пояснювати мені різницю між тим, як вірить він, і як вірять поляки. Довго пояснював. Незрозуміло" (С.161). Дуже слизький і направду політичний момент.
Чому люди п’ють? На це запитання у тексті відповідь не дана, навіть натяку немає. Це зло безумовне і безпричинне, хоча в реальному житті не так. Але коли навколо багато п’яниць, як у наших північних сусідів, звідки родом ця книга (хоча і в наших селах це зло, на жаль, прижилося), то здається, ніби алкоголізм – стихійне лихо, жертвою якого може стати кожен, а не соціальна проблема.
А Рита батьків любить, особливо маму, не зважаючи ні на що. Вона в усьому знаходить радість, її чиста душа відгукується на дрібниці, вміє насолоджуватися малим. Це великий дар, але і страшний, бо коли починаєш замислюватися, як можна радіти сметані, яку куштуєш лишень зрідка, стає моторошно. Боженьку ж вона уявляє дідусем, який може висунутися з неба і стукнути її кривдників по голові великою палкою (С.49). А коли вона виростає, то ревно молиться, та нічого не змінюється, і вона починає сумніватися в існуванні одного бога, а ще вважає, що вона "неправильна", бо "католичка" (С.162). Добре, що далі ця тема не розвивається.
Навіть алкоголізм батьків через свою нерозвиненість вона сприймає поетизовано, як невідому недугу, від якої мріє знайти ліки. Але для сучасного світу вона б мала бути достатньо дорослою, щоб розуміти, що до чого.
Рита працьовита, розважлива, любить чистоту. У кого вона така? І чи вистачить цієї внутрішньої сили, щоб здолати свою долю і вирватися зі злиднів і біди? І от саме про це насамперед книга, навіть не про долю одної людини. Вона про те, як часто на життєвих шляхах трапляються перехрестя, коли все може докорінно змінитися. Головне, щоб поряд опинилися потрібні люди.
Рита потихеньку росте, розвивається і навчається, хоча і дуже повільно. Її життя на два доми: робить уроки у Муратівни, і сусідка стає ледь не другою мамою. Саме вона навчає малу плести гачком.
Дівчинка дуже проста, на чому постійно наголошується. От лише один такий приклад:
"– Ритко, а ти знаєш, яке сьогодні число?
Ритка знизує плечима. Вона знає, що дні називаються понеділками й четвергами, а ще номерами й місяцями – перше травня, третє червня. Тільки Ритка не знає, що до того і що за чим. Їй це в житті не потрібно – життя й без того пречудове" (С.40-41).
Рита спрагла до навчання, старанна. Вона може по кілька разів переписувати сторінки в зошиті, бо коли там є помарки, дівчинці здається, ніби сторінка стає "брудною". Психологи багато могли б розповісти про те, чому так: дитина підсвідомо хоче чистоти у своєму житті, бо живе у бруді. Але зірок з неба дівчинка не хапає, у неї немає виняткових здібностей. І навіть її "срібний голос" в результаті знадобився для того, щоб співати одну єдину пісню.
Так би вона і жила простим життям з великою радістю і великими образами, якби одного разу не згоріла їхня хата. Разом із батьками. Рита тоді сама мало не загинула, коли рятувала свій портфель зі старою бабусиною доріжкою, яку вважала своїм ледь не єдиним скарбом. За їхньою могилою з похиленим хрестом нікому доглянути, нікому не потрібні ці зайві в житті люди. А, може, щось не так не з людьми, а з країною, де стільки "зайвих"? Та в книзі про те не йдеться...
І ось тут проявилося перше "якби". Якби дім згорів, а батьки залишилися живі і покинули пити. Яким би тоді було життя двох сестричок? Імовірно, щасливішим і заможнішим. Але сталося як сталося, і дівчатка віднині сироти.
Життя у дитячому будинку – другий розділ книги. Після лікарні, де Риту лікували від опіків. Можете собі уявити, як там жити. Ми дізнаємося про "друге" ім’я головної героїні – Маргарита, і трохи далі – Марго. Так її здебільшого називають, але від того життя дівчинки не стає кращим. Марго ж вона згодом для "нової мами".
Маргарита не знаходить серед однолітків друзів. Вона так само інтроверт, заглиблений в себе. Окрім того, вона стає злою.
"Це тільки здається, що старший і сильніший завжди переможе дрібного й слабкого. Насправді дрібні можуть домовитися і навалитися всім гуртом, тут і мурахи слона загризуть. А крім того, дрібні, якщо їх образити, здатні на будь-яку підлоту, фантазії в них аж ніяк не менше, ніж у великих, тому я на місці Лєрки ходила б тепер і озиралася" (С.90).
Це не думки самої Маргарити, але вона підтверджує їхню істинність, коли погрожує зурочити кривдницю. Й ось тут також бачимо, наскільки ми не подібні до наших сусідів. Модель об’єднання, ось один із наріжних каменів нашого світогляду. Об’єднання заради добра чи об’єднання заради зла і нової кривди? Просто подумайте, що множиться у світі.
Текст російський, і це проявляється доволі часто. Наприклад, коли вчителька розповідає, що "Москва, наша столиця, до неї треба їхати машиною або поїздом цілий день і ще ніч" (С.56), у великій кількості різноманітних назв російських міст і містечок, які мешканці Москви і Пітера "ледве знаходять на карті" (С.105). І далі в тому, що дівчат розділили, відправивши до різних дитячих будинків. Наскільки мені відомо, за нашим законодавством, братів і сестер не розділяють уже давно.
Що ж далі з тим дитячим будинком? Розповідь про психа, контуженого Вітька, якого зі струсом мозку підібрали на трасі, і з того часу він не відчуває болю (до речі, дев’ятирічна Маргарита вже боляче кусається). Він тікав, його ловили, запроторювали до психлікарні, він знову тікав. А тоді зістрибнув з четвертого поверху і "полетів". На смерть.
Та важливо інше, як сприймають його смерть однолітки:
"– Ну як-як, – зареготав Миха і сплюнув, гасячи недопалок. – Натурально полетів, чотири поверхи летів, а тут опаньки – і земелька. В земельку головою тюк – і вже не встав.
– Дурний ти, Михо, – розлютилася я. – Людина померла, а ти хихоньки травиш.
– Сама дурна, – миролюбно відказав Миха. – Хіба ж то була людина, Вітько той? Так, тільки видимість. Псих. Туди й дорога" (С.91).
Бачите, як рано пропонується ділити людей "на сорти" юним читачам, визначаючи, чиє життя цінне, а чиє – "видимість"? Це не просто страшно, це катастрофа, якщо стане переконанням в реальності. А книга може усіляко тому сприяти, бо в ній немає справедливості.
Є там ще Коля-дурник, якого ми бачимо у третьому розділі. Він грається з маленькими і сам недорозвинений, старанно ловить м’ячі у футболі, бо великий за комплекцією, а от розмовляє зовсім нерозбірливо і не здатний запам’ятовувати імена. Куди не глянь, всюди психічні хвороби, комплекси, проблеми.
Як, наприклад, в історії про вже згаданого Мишка, у якого померла мама, а вітчим відібрав квартиру. Він мріє про родину, але оцінює її за принципом: що ви можете мені дати? Не любов і турботу шукають мешканці дитячого будинку, а насамперед грошовитих нових батьків.
"От якби знайти батьків таких, щоб усе в порядку було, щоб одяг купували нормальний, комп, телефон хороший, дорогий. А всякі злидні – нафіг потрібні такі мами й тати" (С.94).
Такі й навіть не через одного.
Дорослі теж винахідливі – зрозуміли, що сироти є безкоштовною робочою силою. Особливо в селі, де ще одні руки ніколи не зайві. От і повадилися оформлювати опікунство.
Інший мешканець дитячого будинку – Мишко. Він хоче стати лікарем, хоча до того треба пройти довгий шлях. Можливо, спочатку попрацювати санітаром і медбратом. А тоді і дійдеш до своєї мети. І ось тут хочеться сказати "стоп". Це де треба такий "не короткий, зате надійний" (С.98) шлях здолати? На лікаря вчать одразу у відповідних навчальних закладах. Санітар або медбрат ніколи не стануть лікарями. Це надто великий розрив у навчанні і досвіді. Навіщо обманювати і хлопця, і читачів?
Проте доля Мишка складається страшно, хоча на те дається тільки натяк. Дізнавшись, що його не заберуть, хлопчик отруюється ртуттю з розбитого градусника. Всі дорослі знають, що це стовідсоткова смерть. Неймовірно, що він є далі у тексті. Чи це інший хлопчик з тим самим іменем?
Маргариту беруть у родину, у неї нібито з’являються батьки. Не голодна, не ображають, має свої обов’язки, наприклад, вигулювати собаку. Але чи щаслива? Чи здатні ці люди її полюбити? Чи вона так і залишиться тут чужою?
Це друге "якби". Коли нові батьки отримали можливість покращити свої умови життя, але для того треба поїхати до іншого міста, вони мають зробити вибір: або взяти дівчинку з собою, або віддати назад до дитячого будинку. Програються обидва сценарії, та реальним виявляється гірший. Вони хотіли іграшку, розумничку, якій все вдається, а отримали, самі розумієте, яку дитину, й так і не навчилися її любити. Виявилося, що "нова мама" тільки й може вихвалятися перед гостями вишитими картинами дівчинки, а грошей на нові олівці, яких так потребує дитина для творчої реалізації, їй шкода.
Маргарита полегшує цей вибір, коли йде з дому сама, відчуваючи, що її не люблять. Якби у серці цих дорослих була хоч краплина любові до дитини, яка жила в їхній квартирі, вони б її повернули, вдочерили і взяли з собою. Але ж ні... Егоїзм і страх відповідальності перемагають знову.
Повернення до дитячого будинку сприймається як трагедія, яку просто неможливо пережити. Мрії про йогурт, який можна їсти досхочу, а не по домовленості з іншими вихованцями, – ознака дорослості. І це ще одна лячна подробиця. Маргарита могла б розвиватися, і деякі дорослі, що зустрічаються їй, навчають її тонше сприймати світ. Наприклад, відчувати слова, які з них "звучать темно, або дзвінко, або слизько, або холодно" (С.141).
Але здебільшого їм від дитини щось потрібне, за її рахунок дорослі самоутверджуються. І листування, яке з’явилося в житті чотирнадцятирічної Маргарити після телевізійного сюжету, в який вона потрапила з власної ініціативи, це постійно підтверджує.
Її багато хто пожалів, а от слово "додому" було лише у трьох листах. У першому з Санкт-Петербурга здебільшого йшлося про сільськогосподарські роботи.
Другий прийшов з Америки від багатодітної родини, що має свій будинок. Можливо, Маргариті було б там добре, та вона має типовий страх людини з радянського і пострадянського простору – не знає іноземні мови. А те, що у середовищі вивчаєш будь-яку мову за кілька місяців, ніхто не пояснив? Чи це такий різновид патріотизму – не поїду до Америки?
Третій лист – від Лялі-фотографа, дивної шанувальниці правди і поезії, але надзвичайно егоїстичної людини, що уособлює в собі образ інтелектуалки. І забере Ляля дівчинку до себе "колись потім", коли розбагатіє і реалізується сама. Такі бувають, згодна, але у такому карикатурному образі можуть спричинити у юних читачів відразу до всього інтелектуального, а це щонайменше недобре.
Третє "якби" – це Ліда, актриса у ляльковому театрі, яка може забрати Маргариту до своєї родини. Тоді у дитини будуть своя кімната і любов. Щонайперше, звісно, любов і довіра. Тоді ця квітка розквітне. Але остання сторінка перекреслює все. Ліда не забере дівчинку у новий дім, нікуди Маргарита не полетить, так і сидітиме, чекаючи на нову маму, яка не повернеться. І байдуже, чому так сталося.
Асоціативно ця книга дуже сильно нагадала мені письмо Люко Дашвар. Так само депресивно і натуралістично оповідується про село і в цілому, і в деталях. Наприклад, що у колишньої директорки школи квартира була в приміщенні навчального закладу, а поряд вона висадила сад і город. А в перший клас ідуть всього троє малих.
Або така сцена, яку, щиро кажучи, важко уявити у нас вдома у теперішній час:
"...збуджені, злі, хтось уже вчепився в один черевичок і тягне його в різні боки. Крик і лайка.
Це добрі шефи привезли нам взуття. Якийсь взуттєвий склад продав їм контейнер нерозпроданого магазином взуття. Контейнер вивалили просто на підлозі в залі, і всі кинулися шукати, що кому підійде.
Так уже було вчора, сьогоднішній контейнер другий. Вчора справа дійшла до бійок, до того, що комусь каблуком заїхали по обличчю, всі рились, як бродячі цуцики на смітнику, і розкидали взуття по цілому залу. Тому сьогодні всі вихователі тут, стежать, щоб ми не вчепилися одне одному у волосся, ділячи здобич" (С.172).
А розподілити взуття цивілізовано не намагалися? Так і згадується епізод, коли людей годують млинцями з лопати, і ще багато інших... Людська гідність у такому суспільстві нічого не вартує. І книга ставить цю тезу в норму, на жаль.
На останок хочу сказати, що знімаю ще один бал через загальні враження від книги. Вона запам’ятовується і вражає емоційно, але в цілому вона бридка і безнадійна. Я таки сповідую принцип: як би не було погано, хоча б трохи світла надії має бути. А тут... Тут тільки шлях у морок, злість і навіть, можливо, помста світу, який постійно тебе ображає.

Висновок: Це не проста книга. Вона не для розваги, а для думок. І тому далеко не кожний читач зможе сприйняти її адекватно. Вона не для дітей, бо може травмувати. А неукраїнські реалії можуть бути прочитані і зовсім некоректно.

Дарина Пилипенко



Ми збираємося переїхати на інший ресурс - http://ukrbook.blogspot.com/
Читайте ще більше відгуків на сучасні твори!


Інші думки про книгу:
Ірина Комаренець "Три історії про неможливість чуда" - http://bokmal.com.ua/books/try-istorii-pro-nemozhlyvist-chuda/
Оксана Думанська "Від Ритки до Марго й до Гошки" - https://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/40009/
Христя Нечитайко "Про непотрібних дітей" (фрагмент) - http://nechytaiko.blogspot.com/2015/01/blog-post_17.html

Профіль

Про нас, рецензії
bookchest
Книжкова Скриня

Розділи




MyCounter - счётчик и статистика




Розроблено LiveJournal.com